Тростянецький районний суд Сумської області

03 травня 2018, 11:32

26.04.2018 року Тростянецький районний суд Сумської області розглянув справу за заявою гр. Ш., заінтересовані особи: Тростянецький районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Сумській області, Управління пенсійного фонду України в Тростянецькому районі Сумської області, про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України.

30.07.2017 у м.Донецьк помер її чоловік гр. Ш.В., факт смерті якого підтверджується лікарською довідкою про причини смерті від 31.07.2017.Також факт смерті підтверджується свідоцтвом про смерть, яке видане 01.08.2017 за місцем його фактичної смерті, тобто у м.Донецьк. В даний час виникло питання про оформлення пенсії по втраті годувальника для неповнолітніх дітей. Гр.Ш. зверталася до Тростянецького районного відділу ДРАЦС ГТУЮ у Сумської області, де їй було повідомлено, що для цього потрібно рішення суду про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території, адже державні органи на території України не визнають документів наданих "державними органами" на території не підконтрольній Україні, заявник просить встановити факт, смерті гр.Ш. на тимчасово окупованій території України у м.Донецьк.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 17.03.2015 року №254-УІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», місто Донецьк є окупованою територією, де органи законної влади не діють, тому отримати належне свідоцтво про смерть заявник не може.

Органи державної реєстрації актів цивільного стану не можуть провести державну реєстрацію смерті чоловіка заявниці, оскільки у підтвердження факту його смерті заявниця пред'являє медичний документ, форма якого не відповідає формі, визначеній законодавством України.

Так, відповідно до ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі:

1)документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою;

2)рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або проголошення її померлою.

Пунктом 5 розділу III Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 № 52/5 передбачено, що підставами для проведення державної реєстрації смерті, зокрема є лікарське свідоцтво про смерть (форма №106/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 року №545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 року за №1150/13024.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Згідно ч.3,4 ст. 9 цього ж Закону будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими ч.2 цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків. Встановлення зв'язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України.

Враховуючи, що надані заявником довідка про причину смерті та свідоцтво про смерть, які не можуть бути прийняті органом державної реєстрації актів цивільного стану у якості підтвердження факту смерті Шамріна В.В., отримати свідоцтво про його смерть на бланку українського зразка у м.Донецьк в період його тимчасової окупації вочевидь неможливо, необхідно застосувати інші механізми, передбачені законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів заявника.

При цьому, в практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки», згідно яких, якщо невизнання документів, виданих окупаційною владою, веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян, такі документи повинні визнаватися.

Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016), ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).

Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини.

За таких обставин, заява Ш. підлягає задоволенню, оскільки заявниця не має документу, передбаченого діючим законодавством України, для реєстрації смерті свого чоловіка, що унеможливлює отримання нею свідоцтва про смерть в органах державної реєстрації актів цивільного стану України.

Пошук в ЄДРСР судових рішень можна здійснити за номером № 588/630/18